Твір-оповідання на самостійно обрану тему
ПОДАРУНОК
Вона сиділа в підвалі свого ж будинку, ховаючись від п’яної матері. Сльози текли по її обличчю, і вона ледве стримувалась, щоб не заридати на весь голос. У підвалі було темно, шаруділи миші, пахло цвіллю, а зверху лунав сердитий голос матері, яка допивала чергову пляшку горілки. Дівчина все тремтіла від холоду, стискала посинілі пальці та ненавиділа себе за своє безсилля. Зрештою вона встала на ноги. Похитуючись, підійшла до дверей та тихо вислизнула в коридор, де повсюди були розкидані биті пляшки.
Вийшла на вулицю та вдихнула свіжого повітря, а потім тихо побрела по вулиці. Раптом вона зупинилась – почав падати дощ. Холодні краплі стікали по її лиці і змішувалися зі сльозами. Вона впала на коліна та заридала, заголосила на весь голос.
"Чому? За що?" – питала себе. Раптом почула тихий шепіт:
- Дівчинко, все добре?
Оглянулась і побачила стареньку бабусю, яка дивилась на неї з безмежним співчуттям в очах.
- Ні, не все, - ледь чутно прошепотіла дівчина.
Бабуся поклала їй руку на плече:
- Ходімо, дитино, а то замерзнеш.
Дівчина підвелася й слухняно пішла за старенькою. Йшли не довго. Потім, сидячи в будинку, закутана в теплий халат, та попиваючи гарячий чай, зрозуміла, що це був найкращий подарунок у цей день – новий друг.
Вона зрозуміла, що для дружби не існує кордонів, а справжня дружба зігріває серце навіть у дощовий день. І дівчина, яка ніколи не чула теплих слів, а лише бачила п’яну матір, відчула себе, мов у раю. Це був їй подарунок з небес, який вона з радістю прийняла.
Затхей Діана (9кл.)
КРАСА
БУВАЄ ТІЛЬКИ ЖИВА
(оповідання)
Народився
я ранньої весни і зразу відчув дотик сонечка. Воно легенько і ніжно
доторкнулося до моїх листочків, і я підняв голівку. У цей момент я вперше
побачив світ, великий і незбагненний.
Потім я
побачив маму. Мені здавалося, що вона була найгарнішим проліском в Україні, а,
може, й у всьому світі. Її фіолетова голівка була білою по краях, а на шиї
красувалося пречудове намисто із маленьких краплин. На сонці вони вигравали, як
кришталь, і моя мама здавалась королевою. Вона була така красива, що найкращий
митець не міг би створити нічого дивовижнішого.
-
Ну
що, синочку, ти вже прокинувся? – лагідно запитала мама.
Я посміхнувся
до неї і почав оглядати нашу галявину. Здавалося, що кращого місця годі й
шукати. Трава була просто пречудовою, із усіх сторін нас охороняли могутні
сосни, а наді мною простягалась синь неба.
Тільки зараз
я помітив, що крім нас з мамою на галявині були й інші проліски. Одні прокидалися
і чепурилися, а інші, такі як я, оглядали нашу зелену оселю. Мені було так
хороше і радісно. Я знову підняв голову. Яке ж небо бездонне!
-
А
чому небо таке бездонне, а сонце таке яскраве? Що це за сірі клаптики біля
сосен? – про все хотів дізнатися я.
І матуся
почала мені розповідати. Вона говорила повільно, ніжно і лагідно. Мама хотіла,
щоб я все зрозумів, щоб виріс розумним проліском. А я жадібно ковтав кожне
слово, бо хотів потішити неню. Я хотів, щоб вона мною пишалася.
Я заслухався
маму і не помітив, як проминув день. Небо стало рожевим, хащі біля сосен
сповнилися таємничості та незвідності.
- А чому небо стало рожевим? Чому сосни перестали
шуміти? Чому не співають пташечки? А де сонечко? – не втомлювався запитувати я.
- Спи, синочку, - лагідно мовила мама. – Завтра про
все дізнаєшся.
І тут
матінка заспівала. Досі я ще не чув такої пісні. Я вже встиг почути спів
пташок, дзюрчання струмочка, але це не вразило мене так, як пісенька моєї
матусі. Пісня була про рідний ліс, галявину, весну. Мама співала ніжно, і під
ці чарівні звуки я заснув.
Мене пробудив
дивний гуркіт. Відкривши оченята, я вперше побачив дивних істот. Вони шуміли,
кричали і заважали цілій галявині. Я побачив стурбовані очі матері. Вона тихенько
сказала:
-
Ховайся,
ховайся.
-
А хто
ці істоти? – пошепки запитав я.
-
Це люди
– най бездушніші і ненависні істоти, - відповіла мама. – Синочку, заховайся!
Але я не встиг. До мене підбігла
маленька людина. Я завмер від страху. "Чого їй треба? Я ж нічого не
зробив!"
Маленька людина простягнула до
мене руку. "Що це? Навіщо вона це робить? Я ж тільки вчора народився! Я ще
не встиг нічого побачити! Я хочу пізнати цей світ!" – роїлося у мене в
голові. Раптом з'явилася мама. Яка вона була прекрасна! Я ще не бачив такої
краси! Вона розправила свої пелюсточки, підняла голівку до сонечка і заплакала.
"Матусю! Не плач! Я не хочу, щоб ти плакала!" – хотів крикнути я, але
переляк стиснув моє горлечко, наче обруч, і я нічого не міг сказати. І тут
сталося те, чого я ніяк не міг збагнути: мама опинилася у руці дівчинки. Вона дивилася
на мене і намагалася посміхатися, але з її блакитних бездонних, як саме небо,
очей падали білі перлинки сліз, а голос тремтів.
-
Мій
любий синочку, - промовила вона. – Пам'ятай, що я тобі розповідала. Рости на
радість всім, посміхайся до сонечка і неба. І найголовніше: ніколи і нікому не
роби зла, не будь таким як люди. Пам’ятай, щоб не сталося, я завжди буду з
тобою і завжди буду тебе любити!
-
Мамочко!
Куди ти? Не залишай мене! Я ж один! Мамо! – сльози полилися градом. Я зрозумів,
що матуся прощалася зі мною.
Ще довго я не міг прийти до тями. Найбільше
я не міг зрозуміти, навіщо цим істотам була потрібна моя мама? Вона ж така
красива, обра, ніжна. Чому ці істоти не могли просто милуватися її красою? Невже
смерть краще життя? Виходить, що для цих істот все саме так і є. але ж люди,
краса буває тільки жива! Чому ви не хочете це зрозуміти?! У кожного з вас є
мама, яка вас любить, оберігає, доглядає. А я? невже я не заслуговую на маму? Я
ж залишився один у цілому світі! Невже це справедливо?!
Лапчак Тетяна (6 кл.)
ВІЛЬНІ ДУМКИ ШЕВЧЕНКА
Коли дивився в синє небо,
То забуав, що сирота.
Йому оцього ж тільки й треба:
"Хай думка вольності літа!"
Вона орлом злітала в чисте небо
Й зостатися хотіла там,
Але ця думка на землі нам дуже треба,
Нехай же квітне на поталу ворогам!
Вона вернулась, стиха подивилась
І що побачила... Де дівся той народ?!
А, може, ще не зовсім я спізнилась?!" -
Промовила й здійнялась до висот.
Вона злетіла на гору Чернечу,
Де спочиває вічним сном Кобзар,
і загримів, мов грвм, той голос:
"А як же заповіт і мій наказ!
Я вас просив: "Розкуйтеся!" - а ви
Й надалі залишились кріпаки.
Годуєте все панство в вашій Раді.
невже самі ви цьому дуже раді?!"
Заглянула ця думка з висоти -
А що там роблять правлячі мужі?
Ой лихо: бійки, галас, склоки,
Не видно там ніякої роботи!
"Хіба про це ти мріяв, батьку наш?
Хіба такий ти залишав наказ?
Серед безладдя, гармидеру й "турбот",
Шановсне панство, ви забули про народ!!!
А де ж сім'я "велика, вольна, нова"?
Чому ж про правду не заходить у вас мова?
І нащо ділите ви бідний той народ?
Та ж схаменіться: не буває сто свобод!!!
Вона одна, єдина, вірна, чиста,
Вона, як разочка дівочого намиста.
А ви придумали вже нову кабалу
І вносите лиш розбрат у сім'ю.
Ви кажете: "Народні ми мужі".
Чому ж на вас краватки дорогі?
Чому ж у вас зовсім не той дохід,
Що у бабусі є за стільки літ?
Мене також народним зараз звуть,
І я оцим званням дуже горджусь.
Та завжди я болів душею за народ,
А ви лиш прагнете піднятись до висот.
Чи чуєте? Це не Дніпро реве ревучий.
Моя душа кричить, що мрії не збулись.
Народе мій! Та ти ж такий могучий!
"Народний пане", чуєш, схаменись!
Невже оглухли і нічого ви не чуєте!
Та ж правда і свобода - не товар!
Для чого, як з народу здерти, ви мудруєте?
Та люд мій й так несе важкий тягар!"
Й заплакала ця думка Кобзарева,
Сльозами гіркими умилася душа.
"Сини мої! Чи ж вам багато треба?
Творіть ви краще добрії діла.
Ви сироту зігрійте, наче мати,
Голодному окраєць простягніть.
А ця старенька теж чиясь є мати,
Чим можете, то тим і поможіть.
Ви бідного вдягніть і не шкодуйте,
А спраглому подайте ви води.
Чи чуєте, брати мої, ви ж українці,
Та ж досить ви зазнали вже біди!"
Враз думка Кобзарева полетіла
І піднялася високо до хмар,
І дрібним дощиком у сині тій умилась,
І загасила в серці ту печаль.
Невже ми не вартуєм добре жити,
Невже не любимо свій рідний край?
Чому весь час щось треба боронити?
Невже життя для нас - це лиш тягар?!
Усі ми кажем: "Любим Україну".
Але ж любити - це є Божий дар!
Тоді спитай себе ти чесно і відкрито:
Чи любиш Україну як Кобзар?
Тій бідній нашій нені треба мало:
Щоб мир і злагода між дітками була,
Щоб хліб родив, текла вода джерельна,
Щоб правда панувала, не брехня.
Невже це все залишиться у мріях?
Невже заплаче мати, як дитя?
А ці слова відверті Кобзареві
Почує врешті нація моя?!
Гульгун Романна (8-Бкл)
 |
| МИ ПОПРОЩАЛИСЯ З ТОБОЮ ВОСЕНИ
Ми попрощплися з тобою восени,
Коли на землю тиша опускалась,
Коли природа поринала в сни,
Коли земля із літечком прощалась.
Пора була насправді чарівна,
Усе довкола в мрії поринало,
Природа вся була якась сумна,
Птахи уже невесело співали.
Стояли клени в задумі казковій,
Багряне листя падало під ноги,
Усе несло в собі осінній спокій,
Та в серці билась ниточка тривоги.
А небо було все ще голубе,
І сонце ніжні промені спускало.
А я востаннє бачила тебе,
Години нам хвилинами здавались.
Стояли ми... Ти так хотів піти,
А я в душі залишитись молила.
Поцілував ... і розійшлись шляхи,
І роз'єднала нас таємна сила.
Завмерло все здавалось в цю хвилину:
Ліси і гори, і річки, й поля...
Стояла я й дивилася у спину.
Від болю розривалася душа.
Кричало серце, рвалось за тобою,
та зовні я була, мов кам'яна.
Не зміг в очах ти роздивитись болю,
Між нами виросла непрохідна стіна.
Ми попрощалися з тобою, ти пішов...
Я не сумую, милий, за тобою.
І лиш осінній вітер за віком
Ридає за розбитою любов'ю.
Жидачина Ірина (11 кл.)
|
