Українська література

БОРИС ГРІНЧЕНКО
       КАТОРЖНА
       Каторжна - так її всі звали.
       - Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! - кричала мачуха.
       - Геть з-перед очей, каторжна! - визвірювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку і заточуючись по хаті.
       - За сцо ти мене стовхнула, католзна! - пищав дворічний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками.
       І так усі!.. Навіть хлопці та дівчата на вулиці хоч і не так часто звали її каторжною, але ж і на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж із додатком:
       "Ота каторжна Докія..."
       Та й було за що. Відколи мачуха ввійшла в батькову хату, ця маленька, семи років, дівчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-під лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тільки тим, що вона мачуха; а потім не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може... А все ж був у неї завсігди вовчий погляд. Та й не самий погляд!
       Третього чи четвертого дня після свого весілля мачуха звеліла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, і вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити - і мачуха дала їй штурханця. І ось після цього - хоч ти їй що, а нічого не вміє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далі й щодня... Так що ж вона - покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш і ніколи не заплаче,- найгірше, що й не заплаче ніколи!
       - Докіє! - спершу ще її таки на ймення звали,- чому хвіртки не причинила? Теля вибігло.
       Мовчить.
       - Кому я кажу? Чи я тобі не наказувала?..
       Мовчить, у землю очі втупивши. Убив би на цьому місці!
       - Чи ти оглухла? - І мачушина рука з усієї сили б'є її.
       Стоїть, мовчить.
       - Так слухай же! слухай! Ось тобі, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!
       Ні пари з уст!. Ні сльозини з очей, мов їй і не болить! Одного разу мачуха не втерпіла:
       - Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тільки глянула на неї з-під лоба, як вовк, і мовчить. І так завсігди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки,- аж тоді кине:
       - У-у!.. проклята! Каторжна!..
       А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тоді тільки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тоді хоч плакала! Та що з того?.. Така ж і мати її була - або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'єш, нащо жидові хліб носиш!.." Давав їй він доброго прочухана, як під п'яну руч. Ну, то ж матір бив, а ця ж чого тікає від його? Не завсігди ж він і п'яний, іноді схочеться йому пожалувати її - вона ж таки рідна дитина,- оце й покличе:
       - Докіє!
       Підійде, голову похнюпить.
       - Докіє! Дочко...- почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й піде з хати, промовивши: - Ну, каторжна!
       А з мачушиними дітьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала? Як мачухи в хаті нема, так і єсть їм! А одного разу таки розманіжилась: увіходить мати тихенько в хату з городу, дивиться - сидить -вона на полу і хлопчика - років півтора йому було - мачушиного на руках держить та так цілує та примовляє :
       - Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене,- ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли... Мачуха як скрикне:
       - Ба, яка ніжна! А Оришку нащо на городі вдарила? Івасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її...
       Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на піл - трохи дитини не вбила - та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. І більше до дітей не підходила й на руки сама не брала, тільки як мачуха звелить.
       От так же вона й на вулиці. З неї почнуть сміятися:
       - А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?
       А вона зараз кулаком!
       І зла ж вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, й вона всім ворог,- каторжна, та й годі! Мабуть, у неї не серце, а камінюка була.
       І все ховається від людей - мабуть, заздро, що люди веселі, так щоб не бачити. Піде в садок, аж у гущавину, та й сидить. І що вона там робить - хто її знає! Діти мачушині хотіли довідатися і назирцем одного разу побігли за нею. Так, кажуть, пролізла аж у гущавину та зараз до калинового куща - ріс там кущ калиновий великий,- сіла там під ним і головою до його припала, і руками його обхопила, й каже:
       - Калинонько,- каже,- моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая! - каже, а сама плаче...
       Еге, вона плакала тим, що в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було нікого!.. Недоброго і часто й густо п'яного батька вона не любила, матері не було, мачушиних дітей мачуха любити не давала...
       І вона плакала та обнімала червону калину, поливала їй землю своїми слізьми; і нахиляла тоді до неї калинонька свої віти, і здавалось дівчині, що то мати рідна руки до неї простягає... І так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:
       - І де вона, та каторжна, забігла?!
       Тоді вставала вона з землі і втирала сльози. Відразу застигало їй обличчя, мов камінюка, і очі втуплювались у землю, і вона знову була тоді справді каторжна, що її нічим не дошкулиш - ні словом, ні ломакою. Такою вона йшла від калини.
       Такою вона й тепер вийшла і відразу страшенно поблідла: вона побачила, як од гущавини побігли мачушині діти. Невже вони знайшли її схованку? А може, ні, може, вони тільки так бігли?
       Але ж вони не так бігли, вони знайшли, побачили, почули і розказали про все мачусі.
       Днів через два Докія знову була під калиною, засиділась і не почула, як мачуха її кликала. Уже тоді почула, як мачуха знайшла її в гущавині і потягла за волосся в хату.
       - Стривай же ти, каторжна, я тобі дам, як тікати від роботи під свою калину!
       Вхопила мачуха сокиру й побігла в садок. Докія відразу так і заніміла. Слухає, коли задзвеніла сокира в садку, затріщали гілки - ось ще, ще...
       Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробігла садок, добігла до гущавини... Мачуха рубає калину.
       Дівчина несамовито скрикнула, кинулась туди і стала між  калиною і мачухою. Мачуха аж злякалась.
       - Ти чого прибігла?
       - Не займайте моєї калини!.. Очі її горіли, а щоки були білі-білі; груди так і здималися.
       - Ах ти ж падло! Геть!
       І здорова мачушина рука відкинула геть маленьку дівчинку. Сокира рубонула, жалібно хряснула цівка калинова, і впала стеблина, тремтячи листом.
       - Мамо! голубонько! рідненька! Не рубайте, помилуйте!
       - Геть, -каторжна!
       Вона кинулась до мачухи, цілувала їй руки, затуляла своїм тілом останні калинові стеблини.
       - Геть, каторжна!
       Але каторжна обхопила руками кущ, і її тонкі маленькі пальці так і заклякли на цівці. Трохи пальців їй не поламала мачуха, поки відірвала від калини, відволокла геть і останніми разами дорубала дерево...
       Так росла Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини,- тільки співала іноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та жалібно. Де вона тих пісень училася - бог її святий знає, а вміла багато - і все жалібні,- так, мов самі вони в неї з серця лилися:
       Он до кого ж би я прихилилася?
       Прихилилась би я до калиноньки,
       До калиноньки, до червоної,
       А калинонька нахиляється,
       Моє серденько розривається...
       А як оце побачить кого, зараз і змовкне, і знову така, як і була: очі додолу, обличчя закам'яніє...
       І так минали роки...
       Минули - із маленької дівчинки виросла доросла дівчина. Та життя їй не перемінилося: так, як і попереду, била її мачуха і зневажав п'яний батько; як і попереду, не мала вона на вулиці подруг і була всім чужа, не маючи нікого до себе прихильного, та й сама не була вона ні до кого прихильна - зосталася вона "каторжною", як і була.
       Ні, була й відміна.
       Колись мов закам'янілий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднів. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї,- ні; відміну ту на обличчі зробила страшна невсипуща журба, що гнітила їй душу, розривала груди і, не мавши вже сили ховатися в серці, виявлялась і на обличчі. Ця журба обнімала її й тоді, як Докія була ще маленькою дівчинкою, але ж була не така дужа, та й упертість перемагала її.
       Потім помалу-малу заворушились у дівчини в голові думки. Які? Про віщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як і про віщо вона дума: думається, та й годі. А думалося все саме смутне, саме невеселе, і ось, нарешті, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразніш од усіх одна думка: "За що мене так мучать?" А потім: "Хіба я гірша від інших?" І ці дві думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була іноді винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а іноді й надто. Вона не могла зрозуміти, що вона сама була винна, відіпхнувши від себе Христю тоді, як та на вулиці колись підійшла до неї і сказала:
       - Докійко! Я... я...
       Правда, всі вони - і хлопці й дівчата, і ця Христя з ними - якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бідної Докії, і вона, мало не плачучи, промовила:
       - Докійко! Я... мені тебе... я...
       Може, вона хотіла далі сказати, що від цього часу буде вірною подругою Докії,- але ж цього нічого не сказала, бо Докія скрикнула: "Геть!", одіпхнула її і втекла з вулиці.
       Вона, кажу, не могла ще зрозуміти того, що в таких випадках сама іноді була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала від людей. І вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули,- за все, за все. I люди були справді винні. Одні пекли її, мучили.- така була  мачуха. Другі не хотіли зрозуміти її мук, а тільки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували),- такі були дівчата, парубки. І вона це все терпіла і не знала, чим пособити собі. І отоді прокинулась У неї в серці журба така страшна, сум такий великий, що він палив їй усі груди, не давав спокою ні вдень нi вночі.
       Каторжна! Від усіх лаяна, від усіх  зневажена! За що? Навіщо? Господи! Краще й на світі не жити!
       І вона то плаче, то страшне обурюється на людей за їх неправду і думає про помсту.
       Еге, її серце бажало тепер помсти, вона задушила б усіх тих, хто зневажа її, хто глузує з неї! А проте її серце не зле було, воно вміло любити і прихилятися до чужого горя.
       Вона не дівувала так, як дівують інші дівчата. На вулицю чи на вечорниці вона ходила мало: раз те, що мачуха не пускала; друге - що вона їх не любила - тих хлопців та дівчат - і... боялася; третє- не мала в чому й піти, бо всі сміялися з того дрантя, що в йому водила її мачуха. Ні, вона не дівувала! І хоча деякі парубки таки задивлялися на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови, але ж тільки задивлялися, а далі йти не зважувались, бо до цієї каторжної не можна й приступитися - така зла, зараз стусанами нагодує. А сама вона про це не думала: може, вона й уродлива була, може, мати й дала їй бровенята, та не дала долі,- вона цього не знала і не дбала про це, бо про це дівчата думають і дбають тоді, як парубки їм згадуються, а їй ще нiякі парубки не згадувалися...
       І так вона жила собі відлюдьком з своєю журбою, з своєю мукою, а іноді - і останніми часами дуже часто - із бажанням помститися...
       II
       Одного разу мачуха послала її до тітки Одарки глечика попрохати.
       У Одарки вечорниці. Увійшла Докія в хату,- аж там шахтарі. Усі в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пістонами та з китицями, у сукняних чумарках. Усi веселі, один на гармонію грає, а ті пісні шахтарської співають:
       Позавидував мужик,
       Що шахтьору добре жить:
       Шахтьор пашеньки не пашеть,
       Коси в руки не берьоть!
       На столі горілка, ласощі дівчатам. Це ж сьогодні на шахті гроші зароблені давано: рублів по двадцять, по двадцять п'ять за місяць шахтарі взяли та всі отут за день чи за два прогуляють. А й гарно ж отой на гармонію грає! Та й сам гарний - одежа аж вилискується, а пояс так і сяє весь од блищиків та від гудзиків. А з лиця? Брови такі!.. Не встигла ще Докія й добривечір сказати, вже він угледів її та й крикнув:
       - А ось і дівка йде нова!
       Та як кинеться до неї, та й обняв. Вона його добре пхнула - аж поточився,- а сама навтіки. Всі як зарегочуться, а він за нею з хати та й піймав у дворі:
       - А стій, дівчино, яка ти швидка! Хочу на тебе подивитися, чи гарна ти?
       Та поставив її проти місяця - місяць ясно світив,- та й дивиться їй в обличчя, не пуска. То гнівна вона була на його, а то вже гніву нема, сором тільки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона, вихопилась та тікати знову. А він кричить:
       - Постій, дівчино, підожди! От же, їй-бо, ти гарна!
       Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала:
       - Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик?
       Де глечик?.. Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка.
       Полягали спати - не засне вона. Усе місяць повний перед неї, просто їй в обличчя дивиться... А він нахилився до неї: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!.. А він же сказав, що гарна... Невже?.. От якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!.. Як його звуть? Він не з Ковалівки - мабуть, оврамівський... Та чого він на неї так дивився?
       І спала й не спала вона... Другого дня мачуха добре попобила її за те, що стане та й стоїть, як стовпець, а діла не робить.
       Та дарма! У суботу ввечері вже вона біля вікна в Одарки й дивиться, чи там він. Нема! І в другу суботу, і в третю - все його нема, і не йде він їй з думки. Коли в неділю смерком іде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:
       - А здорова, дівчино! Чия ти?
       Глянула - він! Так на їй і затрусилось усе. Стоїть - з місця не рушить. А він підійшов та:
       - Те-те-те! Та се та, що я при місяці дивився! Чого ж ти тоді втекла?
       Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що,- хотіла бігти. А він не пустив. Обняв та як пригорнув... Нічого вона вже потім не знала, нічого не чула, ні того вечора, ні другого дня,- нічого! Тільки чула, як їй на губах його поцілунки горіли.
       Що далі було? Те, що вона покохала, її серце нарешті знайшло кого любити і віддалось... Ні про віщо вона не думала тоді: нехай б'ють і лають - байдуже! Їй не болить після цілування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!..
       Прийшла весна весела, верба зазеленіла, соловейко затьохкав, вишні цвітом укрилися. У садок вона вийде,- серце з грудей вирватися хоче. Небо синіє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, біжать, степи, ліси зеленіють, садок увесь пахощами обнімає,- ох і красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой і світе мій милий, світе веселий та красний, як же на тобі гарно жити, вірно любити!..
       Заспіває вона - сама пісня з грудей рветься; серце розцвітає, душа вгору лине. А зустрінеться з ним під вербою зеленою, під вишнею запашною, рясно квітом укритою, зустрінеться - ніч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, і любила ж вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати. Візьми мене, милий мій, коханий! Мене ще ніхто не любив,- візьми мене, бо вся я твоя! Ночі тихії, зірки небеснії! Тільки ви чули й бачили. Світе мій ясний, світе мій красний!
       Минула весна, літо минає... Чи не мина з ними й щастя?
       III
       Ні, ще не минуло...
       Садком зеленим з повітки Докія Семена випроводжає. Дійшли до перелазу. Ще б далі дівчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:
       - Семеночку, соколе мій! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?
       Осміхнувся Семен:
       - От дурна! Тобі тільки поцілунки на думці. Не все ж цілуваться, не довіку ж обніматься!
       - Не довіку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе... Тільки й віку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене - загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мій, сонце моє, щастя моє!..
       Та й упилась устами йому в уста... І не одірвалась би, мабуть, якби сам він не одірвавсь:
       - Прощавай!
       Перестрибнув через тин та й пішов улицею...
       Пішов та знов не прийшов... І тиждень, і два минуло, а його нема. І осінь прийшла, а його все нема. Вона не хотіла йняти віри тому, щоб він її кинув. А вже з неї всі дівчата сміялися...
       Вона ждала і - діждалася...
       Стріла таки вона його, стріла вдень серед вулиці. Кинулася вона до нього - забула, де й коли це.
       - Семеночку, голубчику!
       А він:
       - Тю! Чи ти не здуріла!
       Та й пішов... Краще б він її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась - двоє дівчат з неї сміються.
       - Утік? - кажуть.- Він уже давно до Пріськи ходе...
       Невже правда? Ні, не вірю! Сама піду, впевнюся! І пішла туди, на вечорниці. Він там, і Пріська там.
       І не дивиться він. Вона до нього, а він від неї,- аж усі помітили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тільки як виходили, почула,- каже він:
       - І чого вона, каторжна, так до мене в'язне?
       Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, і йому вона каторжна стала. Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті! розірвала б усіх, задушила б, спалила б і його, і ту Пріську, і тих парубків та дівчат, що з неї сміялися, глузували, знущалися! От якби було чим - вона зараз би підпалила цю хату...
       Голова її горіла, думки плутались, груди пекло... Якби чим запалити? Чи нема в неї в кармані сірників? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сірника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи піч. Вивернула карман, витрусила - нема.
       Вона швидко пішла з двору, пробігла вулицею  добігла до своєї хати. У вікнах не світиться,- вже полягали. Сіни незасунені, хата теж. Вона ввійшла в хату.
       - Хто там? - спитався спросоння батько.
       - Я! - сказала Докія і зараз же знайшла на комині сірники та й побігла з хати.
       - Куди ти? - гукнув батько.
       Вона не відмовила, вибігла з двору, знову пробігла вулицею, але не пішла в двір, де вечорниці, а перелізла на город і зайшла ззаду, щоб ніхто не бачив. Велика повітка була прироблена до хати. Докія зупинилася під нею.
       Вона чиркнула один сірник. Він зайнявся і зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь і запалила другий. Він горів. Докія почала підпалювати їм солому у стрісі. Але солома була мокра, і сірник знову погас. Те саме було з третім і з четвертим.
       "Ні, треба знайти сухої соломи. Тут єсть - тут, може, як тепло було, він, проклятий, з Пріською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!"
       Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку під очеретяною стінкою і запалила. Солома затлілась і почала горіти нарешті.
       "Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Від повітки вогонь на хату. І всі вони згорять".
       І Докії згадалася пожежа, що вона бачила,- ух, страшно! Так і тут буде. Але там ніхто не згорів, а тут усі згорять... І Санька згорить? Санька - маленька дівчинка, дочка досвітчаної матері. Докія за останній час дуже влюбила гарне дівчатко, і дівчинка любила її. Але ж і вона згорить... Така гарна, ласкава. І Докії в'явилося все: як хата горітиме, як Санька простягатиме руки з полум'я й кричатиме: "Рятуйте! Докієчко! витягни мене!"
       Господи! За віщо ж? За віщо вона спалить її? Це ж гріх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить?
       А солома шипіла, шкварчала і починала розгорятися. Ось полум'я вибухло. Ось-ось повітка займеться.
       Та боже мій!.. Та нащо ж це вона?..
       Треба гасить, гасить мерщій, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотіла затоптати його ногами. Але він горів. А їй уже вчувалося, як Санька кричить:
       "Докійко, рятуй!.."
       Все закрутилось їй у голові. Червоне полум'я одно перед нею. Треба його погасити. Вона відразу зірвалася з місця і впала на полум'я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, підгортала під себе і силкувалася гасити. Але вже вся одежа горіла на ній. Тоді, не знаючи, що робити, вона скрикнула:
       - Рятуйте, хто в бога вірує! Рятуйте! - і більше нічого вже не пам'ятала...
       Очутилась вона дома. Ні, не очутилась, а вперше розплющила очі. Де вона і що з нею,- того вона не розуміла.
       Її обрятували парубки та дівчата, вибігши на її крик та погасили пожежу. Вона страшенно попеклася, але того не чула: її ще дужче пекла гарячка...
       Страшно вона мучилась. Усі її розпалені думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, і вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми піл, де лежала, кричала:
       - Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!..
       *****************************************
       Перед смертю вона очутилась зовсім. Вона зрозуміла, що вмирає. Біля неї стояв батько. Мачухи в хаті не було. І більше не було нікого. Вона пізнала батька, але нічого не сказала. Промовила тільки:
       - За що? Господи, боже мій! За що? - підвелася і, скрикнувши, впала знову на подушку. За кілька хвилин вона була мертва.
       Її поховано, і ніхто не пожалів її. Вона всім осталась каторжною. Санька тільки плакала. І ніхто й не думав одмовити собі на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?..
1888. XII 31. У с. Олексіївці в Катеринославщині

Образ головної героїні оповідання Бориса Грінченка «Каторжна»

В оповіданні «Каторжна» розкривається доля Докії — дівчини- напівсироти. Каторжною її зробило життя з байдужим і вічно п'яним батьком, що після смерті дружини створив нову родину, в якій для рідної доньки не знайшлося навіть ласкавого слова чи прихильного погляду. Мачуха нещадно била дівчину, змушувала її працювати, морально принижувала. Для всіх Докія була чужою, тому росла, немов вовченя. Але ж вона також була людиною, що потребувала любові й ласки. Будучи від природи доброю, Докія, незважаючи на жорстокість мачухи, якось взяла на руки малого Івасика та, цілуючи його, примовляла: «Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли...» Та мачуха звеліла дитині вдарити Докію, і мале штовхнуло дівчину кулачком. Кинувши дитину, Докія мало не вбила її та замкнулася в собі остаточно. Саме нелюдське ставлення зробило її черствою, злою, замкнутою. Навіть не плакала вона, коли мачуха щоразу скажено лупцювала або тягала її за волосся. Не було кому й пожаліти Докію, на вулиці з неї сміялись, а вона мала лише відбиватися, роздаючи кривдникам стусани.
Тільки калина на городі трохи розраджувала самотню каторжну. Там вона плакала, бо «в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було нікого!» Та калина була найдорожчим, що мала Докія, вона нагадувала дівчині померлу матір. Тому тяжкої кривди, невимовного болю завдала героїні мачуха, зрубавши дерево, — ніби вдруге осиротіла й без того самотня дитина.
Коли Докія стала дорослою дівчиною, нічого не змінилося: так само не було з ким поговорити, до кого пригорнутися. Зрозуміло, що своєму першому коханню, шахтарю Семену, вона віддалася всією душею. Але недовго тривало щастя: парубок зрадив її з іншою. Найприкріше, що дізнається про це дівчина не від нього. Але найбільше роз'ятрює рани оце прокляте слово, що, мов реп'ях, причепилося до неї, — «каторжна!» Докія і Семенові каторжною стала. В голові зневіреної, доведеної до відчаю дівчини тільки й крутилося, мов вихор: «Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!»
Крайньої межі досягає в той момент образа Докії на світ, на людей, які скрізь женуть її, з яких ніхто не любить її. Б. Грінченко влучно зображує психічний стан героїні. У розпачі, немов збожеволівши, у стані афекту, вона вирішує підпалити хату, в якій зібралася молодь на вечорниці, де милується її коханий з іншою. Прожогом кидається Докія додому за сірниками, розпалює вогонь і вже уявляє страшну пожежу, в якій загинуть усі її кривдники. Але раптом дівчина згадує про Саньку — мале дівча господині хати. Докія останнім часом прикипіла серцем до Саньки, а Санька любила Докію. І дівчина уявила, як мале дитя кричить, простягає руки, благає її про допомогу. Саме любов до Саньки рятує людей у хаті, але перш за все Докію. Рятує не фізично (адже, намагаючись погасити пожежу, каторжна гине), а духовно, бо любов не дає дівчині вчинити гріх — убити.
На жаль, фінал цього оповідання передбачуваний: викинута із життя нелюдським ставленням, «каторжна» не може не загинути, бо щасливого майбутнього в неї немає. Найголовнішим є те, що добре начало, яке Докія мала в собі від народження, перемогло, та «каторжна», яка була всім байдужа, ненависна, виявилась у своєму останньому вчинку набагато людянішою за кривдників. Як вирок людському суспільству, його жорстокості (адже ніхто навіть не пожалів каторжну, крім Саньки) звучить останнє питання Докії: «За що?», яке так і залишається без відповіді.

Аналіз твору «Каторжна» Б. Грінченка: тема, ідея, проблематика, план. Образ Докії

Історія створення: твір Б. Грінченка «Каторжна» (жанр - оповідання) був написаний у 1888 році і, як більшість творчого доробку письменника, присвячений темі дитинства. Мабуть, це невипадково, адже він сам був натхненим педагогом, багато працював вчителем, постійно взаємодіяв з дітьми, добре розумівся на дитячій психології. На час написання «Каторжної» припадає період плідного вчителювання Грінченка в народній школі Христі Алчевської, де йому було надано повної свободи та довіри як фахівцеві у виборі способів та засобів навчання.

Тема твору «Каторжна» - недовге та важке життя Докії, яка зростала без матері в родині без любові та розуміння, через що виявилася зовсім неспроможною пристосуватися до реалій дорослого життя та врешті загинула через протиріччя власних почуттів, і «її поховано, і ніхто не пожалів її». Новела, проста за сюжетом та композицією, водночас вражає глибиною психологізму.

Образ Докії

Вже з самої назви оповідання ми отримуємо уявлення про ставлення інших до головної героїні – семирічної Докії. Слово каторжний у даному випадку означає «який завдає шкоди, неприємності; поганий, лихий». Так і в Докії все валилося з рук – «нічого не вміє до пуття зробити: або поб’є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба». Та, мабуть, це з нею було через те, що вона втратила матір, а отримала замість неї мачуху, чужу жінку, яка не захотіла чи не змогла з розумінням поставитися до дитячого горя, а натомість лише сварила та била дівчину. Жінку обурювала впертість Докії, яка «покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш і ніколи не заплаче, — найгірше, що й не заплаче ніколи!». Насправді ж дівчина нікому не довіряла й не могла виявляти почуттів перед тими, хто ображав її. Докія мала «вовчий» погляд та нелагідний характер.

Батько Докії зловживав спиртним, і бив матір, коли та була ще живою, тож дівчинка завжди бачила матір скривдженою та засмученою, а батька боялася. Вже живучи з мачухою, батько так і не зміг зрозуміти, чому дочка не любить його, продовжуючи пити.

У той же час ми бачимо, що дівчинка зовсім не лиха, в неї серце – повне любові, якої нікому віддати. Вона «розманіжилась» з дитиною мачухи, а потім віддавала свою любов дереву-калині, що росло в саду – прихилялася до нього та обіймала: «Калинонько, — каже, — моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая! — каже, а сама плаче…».

Та обидві ці спроби віддати та отримати трохи любові закінчилися погано – мачуха засварила її за обіймання з дитиною, а калину взагалі зрубала зі злості. Докієва відлюдкуватість викликали в мачухи приступи жорстокості, хоч саме дорослі мали б навчити маленьку дівчинку справлятися з горем та любити її. Не звикла до жодного прояву приязності та тепла, Докія власноруч відштовхувала від себе тих, хто ставився до неї добре, як вона відштовхнула Христю, що пожаліла її, коли над нею сміялися. Врешті журба дівчини вилилася в сумні, жалісні пісні, які вона співала, коли ніхто не чув.

Так Докія подорослішала, залишившись «відлюдьком» з серцем, в якому окрім журби набралися сили образа, злість, обурення на людей та бажання помсти за свої нещастя. Та автор зазначає, що «її серце не зле було, воно вміло любити і прихилятися до чужого горя».

Згодом дівчина стала дівчиною, гарною та привабливою ззовні. Випадково зустрівшись на вечорницях з шахтарем Семеном, Докія закохалася в нього та почала зустрічатися з ним. Почуття розцвітили життя різними барвами та зробили Докію щасливою, що вона й думати позабула про свої образи дитинства – «її серце нарешті знайшло кого любити і віддалось… Ні про віщо вона не думала тоді: нехай б’ють і лають — байдуже! Їй не болить після цілування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!...» І пісні відтепер співала радісні.

Такі сильні, щирі почуття любові, досі незнані, здавалися дівчині найважливішим у житті, тож вона не витримала, коли Семен покинув її, ще й назвавши «каторжною». Разом весь біль, що жив у її серці довгі роки, нагадав про себе, став нестерпним, тож Докія вирішила помститися і підпалити хату, в якій був і Семен, і його нова дівчина, і всі, хто сміявся з неї. Правда, вирішила вона це не холодним розумом, а зопалу, з відчаю та болю.

Коли Докії вдалося підпалити солому біля хати, вона раптом згадала, що там знаходиться маленька дівчинка Санька, яка до неї дуже прив’язалася і не була винна в її нещастях. Докія жахнулась від думки, що вб’є невинну дитину та кинулася гасити полум’я своїм тілом. Вона дуже попеклася, мала гарячку та марення і вмерла вдома, лише перед тим прийшовши до тями. Навіть тепер ніхто не поцікавився і не зрозумів причин її вчинків – ні поганих, не хороших. І вона сама не розуміла, за що її в житті люди стільки кривдили, чому не навчили жити та любити, коли вона була маленькою.

Головна ідея «Каторжної» - душа дитини прекрасна, сповнена любові та тепла, але може легко бути скривджена нерозумінням та жорстокістю дорослих, відсутністю любові, ласки, дружби, та все ж залишається прекрасною в мить, коли іншим загрожує смерть, дозволяючи людині демонструвати найкращі свої якості – людяність, жалість, сміливість, жертовність, нехай і незрозумілу, і неоцінену ніким. У будь-якому разі, дорослі відповідальні за маленьку людину, яка ще тільки вчиться жити у великому світі, і їхня неспроможність бути для дитини помічником і провідником приводить до трагедій.

Проблематика оповідання «Каторжна» - це проблема нещасного дитинства та його впливу на усе життя людини, і проблема людської черствості й байдужості, і проблема любові.

План оповідання «Каторжна»

1. Дівчинка з вовчим поглядом: стосунки Докії з мачухою
2. Ставлення батька до Докії та її матері
3. У пошуках любові: Докія та мачухова дитина
4. Розлука з калиною
5. «Відлюдько зі своєю журбою»
6. Зустріч з Семеном на вечорницях
7. Любов робить Докію щасливою
8. Зрада Семена
9. Помста та самопожертва Докії

Готуємось до ЗНО

Літературні угруповання, що діяли в Україні. 

Список літературних об’єднань. Угруповання емігрантів.

Літературні угруповання кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

Покутська трійка – В. Стефаник, Лесь Мартович, М. Черемшина
“Молода муза” (Львів) – Остап Луцький, Петро Германський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Сидір Твердохліб.

Літературні угруповання 20-х років ХХ ст.

Символістські угруповання: “Біла студія”, “Музагет”, “Гроно”
Футуристські групи: “Фламінго”, “Комкосмос” (перейменована на “Аспанфут”), “Нова генерація”

Угруповання “попутників” (“буржуазних”):

“Ланка”, ВАПЛІТЕ, Неокласики, “Західна Україна”

“Ланка”:
1924-1926 рр.
Київ
В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, Г. Косинка
Була реорганізована в МАРС (“Майстерня революційного слова” 1926-1934 рр.).

ВАПЛІТЕ:
Вільна академія пролетарської літератури
1926-1928
Харків
Утворена за ініціативою М. Хвильового
Керівники: М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній
Представники: М. Бажан, О. Довженко, М. Куліш, В. Сосюра, П. Тичина та інші

Неокласики:

Київ

“гроно п’ятірне”
М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара, О. Бургардт

“Пролетарські” угруповання:

“Гарт”, “Плуг”, “Молодняк”, ВУСПП

“Гарт”:
1923-1925 рр.
Керівник – Василь Еллан-Блакитний
Члени: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Олександр Довженко

“Плуг”:
Харків
Керівник – Сергій Пилипенко
Члени: Наталя Забіла, Дмитро Бедзик, Володимир Гжицький
Головна мета – масовість

“Молодняк”:
1926-1932
Члени: С. Воскрекасенко, І. Гончаренко, Я. Гримайло
“Бойовий загон пролетарського фронту”

ВУСПП:
Всеукраїнська спілка пролетарських письменників
Представники: І. Кулик, І. Микитенко, І. Ле, Л. Смілянський та ін.
«пролетарський конструктивний реалізм»
50-х – 70-х років:

Шістдесятники – Д. Павличко, Ліна Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський та ін.
“Київська школа” – В. Голобородько, М. Воробйов, В. Кордун та ін.
“Вісімдесятники” – Ю. Буряк, В. Герасим’юк, О. Забужко, Л. Таран, І. Римарук та ін.

Літературні угруповання 80-90-х років ХХ ст.:

“Нова література” – “Бу-Ба-Бу” – Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець
“Нова дегенерація” – С. Процюк, І. Ципердюк, І. Андрусяк
“Пропала грамота” – Ю. Позаяк, В. Недоступ, С. Либонь
“Західний вітер” – В. Махно, Б. Щавурський, В. Гайда, Г. Безкоровайний
“ЛуГоСад” – І. Лучук, Н. Гончар, Р. Садловський
“500” – М. Розумний та ін.
“Червона фіра” – С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук

Література емігрантів ХХ – поч. ХХІ ст.

“Празька школа”, МУР, Нью-Йоркська група поетів

“Празька школа”:
Прага
О. Ольжич, Ю. Дараган, О. Теліга, Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Лятуринська, Н. Лівицька-Холодна, О. Стефанович та ін.

МУР:
Мистецький український рух
Створений у 1945 р.
Німеччина
Є. Маланюк, У. Самчук, І. Багряний, Т. Осьмачка, В. Барка, Ю. Косач та інші.

Нью-Йоркська група:
Нью-Йорк
Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, П. Килина, Е. Андієвська, В. Вовк та ін.

СТИЛІ І НАПРЯМКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

1. Доба монументального стилю (Х - ХІ ст.)

Ознаки творів доби монументального стилю:

·        Масштабність

·        Величність

·        Ідейний пафос

Приклади літератури: "Остромирове Євангеліє", "Повість минулих літ", "Слово про закон і благодать".

2. Доба орнаментального стилю (кінець ХІ - ХІІІ ст.)

Ознаки творів доби орнаментального стилю:

·        Ритмічність підпорядкування художнього тексту;

·        Витонченість художніх засобів

Приклади літературних творів: "Слово про похід Ігорів", "Повчання дітям", Галицько-Волинський літопис.

3. Доба підсумків (ХІV - XV ст.)

Ознаки творів доби підсумків:

·        Змішання стилів;

·        Характерні зводи.

Приклади творів: "Лаврентіївський звід", "Літопис Руський", "Києво-Печерський патерик".

4. Ренесанс

Ренесанс - це напрямок у мистецтві, що виник в Італії в ХІV ст. і поширився в Англії, Франції, Німеччині та інших країнах Європи.

Ознаки ренесансу:

·        Наслідування античного мистецтва;

·        Гуманізм;

·        Зацікавлення життям простих людей;

·        Заперечення середньовічних традицій.

Письменники доби Ренесансу: Павло Русин, Себастьян Кленович.

5. Бароко

Бароко - це стиль в архітектурі і мистецтві ХVІІІ ст., для якого характерна підкреслена урочистість, декоративність. Метою є справити враження, викликати зворушення.

Ознаки бароко:

·        Центральне місце відводиться Богові;

·        Релігійне забарвлення;

·        Динамізм;

·        Гіперболізація;

·        Метафоричність мови;

·        Спроба поєднати античність з християнством;

·        Пристрасть до сміливих комбінацій, чудернацького, незвичного.

Представники доби бароко: І. Вишенський, М. Смотрицький, І. Величковський.

6. Класицизм

Класицизм - це художній стиль й естетичний напрям, який розвивався в ХVІІ ст. у Франції і різною мірою охопив європейські літератури ХVІІІ - першої третини ХІХ ст.

Ознаки класицизму:

·        Поділ персонажів на позитивних і негативних;

·        Одновимірність характеру;

·        Правило трьох єдностей;

·        Сюжет розгортається лінійно, практикуються концентричні сюжети.

7. Сентименталізм

Сентименталізм - це один із літературних напрямів другої половини ХVІІІ - початку ХІХ ст. у країнах Європи, що виник як заперечення раціоналізму класицистів у добу Просвітництва.

Герой сентименталізму:

·        Проста людина з народу;

·        Надзвичайно чуттєвий та вразливий;

·        Знаходить гармонію у спілкуванні з людиною.

Ідеї сентименталізму:

·        Захист права людини на приватне життя незалежно від станової приналежності.

·        Духовний світ почуттів селянина, міщанина багатший за світ представників дворянства.

Сементалізм в українській літературі: І. Котляревський "Енеїда", Г. Квітка-Основ'яненко "Маруся".

8. Романтизм

Романтизм - це художній метод у літературі і мистецтві першої половини ХІХ ст., його суть полягає у тому, що реальній дійсності, яка не задовольняє митця, протиставляються картини життя бажаного, витвореного мрією.

Ознаки романтизму:

·        Виняткові характери у виняткових обставинах;

·        Ліризм;

·        Фантастика;

·        Увага до історичного минулого;

·        Звернення до фольклору.

Романтизм в українській літературі: Євген Гребінка ("Сонце та Хмари"), Микола Костомаров, Віктор Забіла.

9. Реалізм

Реалізм - це мистецький напрям ХІХ ст., що зображував типові характери в типових обставинах, прагнучи до глибокого й панорамного змалювання життя в його закономірностях і суперечностях.

Ознаки реалізму:

·        Соціальна зумовленість життя людини;

·        Змалювання згубного впливу антигуманного світу на вчинки і долю людини;

·        Історизм у відтворенні явищ дійсності;

·        Гуманізм, співчуття і протест проти всіх форм соціального і духовного поневолення.

10. Натуралізм

Натуралізм - це літературний напрям, що виник у Франції в 70-ті роки ХІХ ст. і поширився в Європі та США. Виник як реакція на вичерпність форм реалізму і його принцип соціальної зумовленості людського характеру.

Ознаки натуралізму:

·        Тлумачення особи біологічними, спадковими рисами то соціально-моральним середовищем.

·        Буття героїв у світлі досягнень науки.

Натуралізм в українській літературі: Іван Франко "Ріпник", "Борислав сміється".

11. Модернізм

Модернізм - це комплекс літературно-мистецьких напрямів, що виникли наприкінці ХІХ ст. як заперечення натуралізму в художній дійсності, як спростування заангажованості митця.

Основні напрями:

·        Імпресіонізм

·        Експресіонізм

·        Неоромантизм

·        Неореалізм

·        Неокласицизм

·        Символізм

·        Футуризм

11.1. Імпресіонізм

Імпресіонізм - це напрям у мистецтві й літературі середини ХІХ - поч. ХХ ст., представники якого намагалися відтворити навколишній світ у всій його змінюваності й рухливості, а також показати найтонші відтінки настрою, почуттів людини.

Ознаки імпресіонізму:

·        Тонкий психологізм змалювання персонажів;

·        Прагнення відтворити найтонші відтінки настрою;

·        Прагнення схопити миттєві враження;

·        Тяжіння до лаконізму прози, її ритмічності;

·        Багатство відтінків у змалюванні дійсності;

·        Посилена увага до кольорів, звуків і яскравих художніх деталей.

Імпресіонізм в українській літературі: Михайло Коцюбинський "Цвіт яблуні", "Intermezzo", М. Хвильовий, С. Васильченко "Талант".

11.2. Експресіонізм

Експресіонізм - це літературно-мистецький стильовий напрям модернізму, що оформився в Німеччині на початку ХХ ст., передусім у малярському середовищі, проіснувавши до 30-х років.

Ознаки експресіонізму:

·        Відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське "Я", напругу його переживань та емоцій;

·        "Нервова" емоційність;

·        Ірраціональність;

·        Фрагментарність;

·        Плакатність;

·        Позбавлення прикрас;

·        Схильність до контрастування барв;

·        Гротескність;

·        Гіперболізація;

·        Використання символів;

·        Відчуття повсякденного болю;

·        Страх за майбутнє людини.

Експресіонізм в українській літературі: В. Стефаник "Камінний хрест", М. Куліш, О. Турянський.

11.3. Неоромантизм

Неоромантизм - це напрям кінця ХІХ - поч. ХХ ст., вид модернізму, який зародився у Франції і генетично пов'язаний із романтизмом.

Ознаки неоромантизму:

·        Прагнення поєднати ідеал з дійсністю;

·        Виразність суспільних ідеалів;

·        Прагнення до визволення особистості;

·        Виняткова й активна особистість може підняти до свого рівня інших;

·        Гострий конфлікт між добром і злом, правдою і кривдою;

·        Привернення уваги до чуттєвої сфери людини;

·        Піднесення постаті самотнього визначного героя.

Неоромантизм в українській літературі: Леся Українка "Лісова пісня", О. Кобилянська "Земля", "Битва", М. Коцюбинський "Тіні забутих предків".

11.4. Неореалізм

Неореалізм - це стильова течія, що виявила себе на межі ХІХ - ХХ століть і характеризувалася документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність і ліричною стихією.

Героями неореалістичних творів є люди звичайні, проте з багатим внутрішнім світом; об'єктом зображення є не стільки вчинки, як відчуття і роздуми персонажів.

Неореалізм в українській літературі: В. Винниченко "Момент", В. Підмогильний, Григорій Тютюнник.

11.5. Неокласицизм

Неокласицизм (від гр. neos — молодий та лат. classicus — зразковий) — течія в літературі й мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем та сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в середині ХІХ ст.

Ознаки неокласицизму:

·        Повернення до вічних законів мистецтва;

·        Орієнтація на кращі здобутки античності;

·        Інтелектуалізм;

·        Естетизм;

·        Використання зразків античної культури і культури епохи Відродження;

·        Гармонія між розумом і почуттями;

·        Аристократизм духу;

·        Несприйняття радянської дійсності (комуністичної ідеології - всього, що призвело до падіння рівня духовності).

Принцип неокласиків: «На теми, що нові, античний вірш складаймо».

Характерні жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо тощо.

Неокласицизм в українській літературі: "П'ятірне гроно" неокласиків - М. Драй-Хмара, М. Зеров, Освальд Бургардт (Юрій Клен), П. Филипович, М. Рильський. Поети «празької школи».

11.6. Символізм

Символізм - це стильова течія модернізму, головним художнім засобом якої є символ як спосіб вираження незбагненої суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця. Засновником символізму вважається Шарль Бодлер.

Ознаки символізму:

·        Заміна думок, понять відповідними знаками - символами, що мають прихований зміст;

·        Бунт проти консервативної народної моралі;

·        Естетство (захоплення витонченою поетичною формою й недооцінка змісту);

·        Культ екзотичних і заборонених тем;

·        Увага до позасвідомого з метою вирватися за межі повсякденного.

Символізм в українській літературі: П. Тичина, М. Вороний, О. Кобилянська

11.7. Футуризм

Футуризм - це одна з течій у літературі. Основоположник — італійський письменник Марінетті, що в 1909 році опублікував «Перший маніфест футуризму», де закликав звільнитися від літератури минулого і створити «динамічну літературу майбутнього», що буде оспівувати замість людини техніку та машини.

Ознаки футуризму:

·        «Ліквідація мистецтва є наше мистецтво»;

·        «Набутки розуму, а не душі та серця»;

·        Заперечення реалізму;

·        Відкидання класичної спадщини;

·        Руйнування норм морфології і синтаксису;

·        Звуконаслідування;

·        Використання образів-символів;

·        Анархізм, нехтування існуючими нормами моралі, егоцентризм.

Футуризм в українській літературі: М. Семенко, Я. Савченко, В. Поліщук.

11.8.Екзистенціалізм

Екзистенціалізм (від лат. exsistentia — існування) — модерністська течія в літературі, що оформилась на початку 40-х років ХХ ст. і найвиразніше виявила себе у творчості Ж.-П. Сартра, А. Камю.

Характерні ознаки екзистенціалізму:

·        Песимізм

·        Заперечення раціонального пізнання;

·        Твердження інтуїтивного розуміння реальності.

·        Людське існування (екзистенція) виявляється через турботу, страх, рішучість, совість.

·        Людина осягає екзистенцію в граничних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть).

Екзистенціалізм в українській літературі: В. Підмогильний

12.Соціалістичний реалізм (соцреалізм) — організований за чіткою програмою літературний метод, який передбачав оспівування комуністичної партії і її провідної ролі в житті народу, у будь-яких сферах.

Характерні ознаки соцреалізму:

·        Ідеалізація людини як носія кращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою;

·        піднесення борця, будівника нового суспільства;

·        Зображення художньої дійсності прикрашеною;

·        Конфлікт полягав у боротьбі проти чужих ідей, за ідеологічну спільність та однодумство.

Соцреалізм в українській літературі: О. Довженко

13. Постмодернізм

Постмодернізм (від фр. post — після + modernisme) — загальна назва літературно-мистецьких течій кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Характерні ознаки постмодернізму:

·        Гра зі словом;

·        Інтертекстуальність (приховане та явне використання чужих текстів);

·        Зміщення часу і простору;

·        Багатозначність;

·        Парадоксальність;

·        Карнавальність;

·        Іронічність;

·        «Віртуальний історизм».

Постмодернізм в українській літературі: Ю. Андрухович, О. Ірванець, В. Неборак, С. Жадан, І. Малкович, О. Забужко.

ТЕОРІЯ  ЛІТЕРАТУРИ

Основні ознаки сонета

Сонет — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямбу, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде, тощо. Микола Зеров називав сонет формою «ліроепічної мініатюри окремої схеми».

Класичний (італійський) сонет.

Сонет має тверду строфічну форму: чотирнадцять рядків, які поділені на чотири строфи. Перші дві строфи – чотирирядкові (катрени), а наступні дві – трирядкові (терцет и): 4 + 4 + 3 + 3. Часто і катрени, і терцети мають спільні рими. Класичний сонет пишеться п’ятистопним чи шестистопним ямбом. Повнозначні слова в ньому не повинні повторюватися, обмежується також кількість службових частин мови. Правила творення сонета не дозволяють переносити частину фрази в інший рядок, кожна строфа повинна закінчуватися крапкою, останнє слово має бути «ключовим». Якщо ознаки класичного сонета дещо порушені, то такий твір називають вільним сонетом. Чітка внутрішня структура. Сонет призначений для втілення певного змісту: боротьби протилежних відчуттів і думок. У давні часи цю віршову форму наділяли магічними якостями. Катрени символізували чотири матеріальні елементи, з яких створено світ: землю, воду, вогонь, повітря. Терцети були символом духовного і втілювали в собі ідею триєдності Бога. Побудова сонета являла собою поступ від матеріального до Духовного. Із зміною епох внутрішня структура сонета набула нового змісту. Традиційно перший катрен задавав тезу (твердження), Другий заперечував її, тобто становив антитезу. У терцетах містився синтез переживань ліричного героя, його внутрішня боротьба, а також головна думка, заради якої написано сонет. Тематика сонетів. Передусім сонети зображують людину, її суперечливий внутрішній світ, навколишнє середовище, природу. Існують сонети на любовну, філософську тематику. У пейзажних сонетах через описи природи передаються внутрішні почуття ліричного героя. Жанр сонета використовується навіть у політичній ліриці. У Європі сонет набув особливої популярності завдяки творчості Франческо Петрарки. А вже у XV-XVII століттях цей жанр вважали одним із основних в італійській ліриці. Також у цей час сонет стає широко розповсюдженим в іспанській, португальській, французькій, англійській літературах, дещо згодом – у російській. В Україні сонет почав розвиватися у XIX столітті (Левко Боровиковський, Юрій Федькович, Іван Франко) і не втратив своєї популярності до сьогодення (Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко).

Головні ознаки класичного (італійського) сонета:

– один із жанрів лірики;

– містить чотирнадцять рядків, що поділені на перші дві чотирирядкові і наступні дві трирядкові строфи (4 + 4 + 3 + 3);

– пишеться п’ятистопним чи шестистопним ямбом;

– чітка внутрішня структура: перший катрен – теза, другий – антитеза, терцети – головна думка твору;

– тематика переважно любовна, пізніше філософська, пейзажна.